CPCFPU :: НА ШЛЯХУ ДО БЕЗВІЗОВОГО РЕЖИМУ МІЖ УКРАЇНОЮ ТА ЄВРОПЕЙСЬКИМ СОЮЗОМ
  
   
ПРО ПРОЕКТ
ЄВРОПЕЙСЬКІ ІНСТИТУЦІЇ
ТЕМА ТИЖНЯ
ПОДІЇ ТА КОМЕНТАРІ
АНАЛІТИЧНІ ДОПОВІДІ
ОПИТУВАННЯ ЕКСПЕРТІВ
РІЧНІ ДОПОВІДІ
АРХІВ ПРОЕКТУ
   
 

 
   


 
 

 
Адреса:
Київ, 01034, Вул.Володимирська 42, оф. 21
Телефон:
(+38044)230-83-76

 
УКРАЇНСЬКИЙ МОНІТОР

НА ШЛЯХУ ДО БЕЗВІЗОВОГО РЕЖИМУ МІЖ УКРАЇНОЮ ТА ЄВРОПЕЙСЬКИМ СОЮЗОМ



27 жовтня 2006 року Україна та Європейський Союз на саміті в Гельсінкі парафували угоду про спрощення візового режиму. Її скріпили підписами Комісар ЄС з зовнішніх зносин та політики сусідства Беніта Ферреро-Вальднер та міністр закордонних справ України Борис Тарасюк. Таким чином завершився майже річний переговорний процес, результати якого мають стати першим кроком на шляху до повного скасування візових вимог з боку ЄС до громадян України. Принаймні, у преамбули до Угоди є твердження, згідно якого «запровадження безвізового режиму для громадян України є довгостроковою перспективою». Отже, імплементацію даної угоди слід вважати лише першим результативним кроком візового діалогу між Україною та ЄС, а перед українською дипломатією відкрито можливість не припиняти активних зусиль у даному напрямку.

Втім слід зазначити, що успіх зусиль України у подальшій лібералізації візового режиму з ЄС надалі залежатиме не лише від професійності дипломатів і переконливості аргументів, але й, більшою мірою, від здійснення Україною низки системних кроків, спрямованих на досягнення відповідності європейським критеріям безвізової країни. Ці критерії не є формальним списком умов – скоріше, практика їхнього застосування є доволі гнучкою, і залежить як від об’єктивних, так і від суб’єктивних факторів (до останніх, наприклад, відноситься, загальне сприйняття країни, що претендує на безвізовий статус, репутація її державних інститутів, імідж її громадян тощо). В той же час є й більш конкретні параметри, оцінка яких лягає в основу ухвалення рішень щодо надання права громадянам певної країни подорожувати територією країн без віз. Виконання цих параметрів залежить від злагодженої дії багатьох владних інстанцій, а не лише від МЗС. Насамперед йдеться про Міністерства внутрішніх справ, юстиції, праці, Державну прикордонну службу та інші урядові органи.

Аналізові цих параметрів та формулюванню відповідних рекомендацій для українського уряду присвячене дане дослідження. Одразу зазначимо, що перелік наших рекомендацій не є вичерпним, оскільки набуття статусу безвізової країни є елементом ширшої політики інтеграції, і, як правило, розглядається в комплексі «чотирьох свобод»: свободи руху товарів, послуг, капіталів та людей. При чому саме питання «четвертої свободи» - вільного руху людей – є найбільш чутливим, оскільки у найбільшій мірі зачіпає питання суспільної безпеки та соціального добробуту країн ЄС.

Загалом набуття статусу безвізової країни у відносинах з ЄС залежить від успішності реалізації євроінтеграційного курсу України в цілому – від результативності внутрішніх перетворень в країні, які мають якісно вплинути на образ країни, сприйняття її здатності брати на себе та виконувати серйозні зобов’язання у різноманітних сферах, що являють спільний європейський інтерес.

Віза як інструмент безпеки
Поки що віза залишається вагомим інструментом, за допомогою якого країни усього світу намагаються захистити себе від неконтрольованої міграції та притоку небажаних осіб. Країни Європейського Союзу (як власне і Україна) застосовують візові вимоги до громадян більшості країн світу. Виняток становлять, як правило, благополучні країни, громадяни яких не являються собою масової міграційної загрози, або країни, з якими та чи інша держава має глибокі історичні зв’язки.

Різні країни світу вдаються до заходів з метою зменшення ризиків безпеки при видачі віз. Візи стають більш технологічними, а процедури прийняття рішень щодо видачі віз – нерідко більш заплутаними, забюрократизованими і непрозорими. Ціна візової процедури постійно зростає. Наприклад з 2007 року Європейський Союз, у зв’язку із запровадженням біометричних технологій, збільшив ціну Шенгенської візи з 35 до 60 Євро (це підвищення ціни не стосується лише громадян Росії та України).

На думку багатьох експертів, віза як інструмент безпеки не в повній мірі відповідає тим сподіванням, які на неї покладаються. Наприклад, навіть жорсткі візові вимоги не можуть бути дієвим запобіжником проти проникнення міжнародної злочинності – адже більшість представників транснаціональних кримінальних угрупувань, що затримуються на теренах ЄС, мають при собі справжні візи. Більшою мірою візові режими є перешкодою для подорожей пересічних громадян, які не мають достатнього досвіду та інформації щодо візових процедур (цій проблемі присвячене видання ЦМКЗПУ «Український погляд на візову політику країн Європейського Союзу», 2006 р.). Тим не менше віза залишається інструментом, що активно використовується державами, отже єдиним виходом вирішення цієї проблеми на державному рівні є здійснення комплексної політики, якій присвячено даний аналіз.

В СРСР та похідних від нього державах, в країнах з тоталітарними та авторитарними режимами візова політика держав переважно будувалася на симетричному підході, коли візові вимоги застосовувались на взаємних засадах – незалежно від рівня реальних міграційних загроз. В той же час в інших частинах світу, в демократичних країнах вже тривалий час практикується інша філософія візової політики – візи вимагають лише від громадян тих країн, які знаходяться на значно нижчому рівні соціально-економічного розвитку, уряди яких не приділяють належної уваги захистові національного паспорта та не борються із корупцією у паспортних службах, не співпрацюють достатньо в галузі громадської безпеки, міграцій, реадмісії, звідки спрямовуються значні потоки нелегальної трудової міграції а також міжнародної злочинності. Великого поширення в світі набули асиметричні візові режими, коли країни з нижчим рівнем розвитку не вимагають віз від громадян «багатих» країн, тоді як їхні власні громадяни все ще потребують віз для візитів у ці країни.

Останнім часом Україна вдалася до істотних кроків у напрямку відмови від посттоталітарних практик і скасувала візові вимоги стосовно громадян тих країн, які не породжують перелічених вище проблем. З 1 травня 2005 року було скасовано візові вимоги для громадян ЄС та Швейцарії, пізніше дана політика була поширена на громадян Канади, США, Японії, Австралії та низки інших «благополучних» країн.
В той же час очевидно, що для України, як і інших «візових» країн стратегічною метою є встановлення повноцінних безвізових режимів із заможними країнами. Запровадження таких безвізових режимів – суверенне право відповідних країн, однак досвід цілої низки небагатих держав, в тому числі і європейських, свідчить, що здійснення низки необхідних заходів може привести, і приводить до скасування візових вимог.


Визначення країн, громадяни яких мають право подорожувати територією країн ЄС без віз
До підписання Шенгенських угод (1985 рік) кожна європейська країна самостійно визначала перелік «безвізових» країн. Уряди країн керувались при цьому переважно міркуваннями безпеки, а також наявністю специфічних історичних зв’язків. Наприклад, попри загалом невисокий рівень соціально-економічного розвитку країн Латинської Америки, Іспанія традиційно мала безвізовий режим із абсолютною більшістю цих країн, підкреслюючи тим самим наявність особливої преференційної політики стосовно іспаномовних народів. Подібно до цього Португалія мала безвізовий режим із португаломовною Бразилією. Франція, хоч і не практикувала безвізового режиму стосовно своїх колишніх колоній, однак умови видачі віз у франкофонних країнах Африки були значно ліберальнішими, ніж в інших державах.

Запровадження Шенгену істотно обмежило можливість країн проводити самостійну візову політику. По-перше, постала необхідність узгодження списку безвізових та візових країн, адже із зняттям контролю на внутрішніх кордонах візитери до однієї з країн шен гену автоматично отримували доступ і до всіх інших країн Угоди.

По-друге, постало питання визначення спільних критеріїв щодо внесення чи невнесення тієї чи іншої країни до безвізового списку у майбутньому. Перший спільний список, що поділяв треті країни на візові і безвізові, з’явився у 1993 році, напередодні практичного запровадження Шенгенської системи та зняття контролю на внутрішніх кордонах.

Шенгенське право, що з 1999 року є інтегральною частиною права Європейського Союзу (Амстердамська угода), нині включає в себе біля 3000 сторінок тексту, що охоплює питання процедур та умов надання віз, правил оформлення віз, консульської співпраці, обміну інформацією тощо. Одним із первинних і основоположних заходів в рамках Шенгенської системи стало формування двох списків:

• країн, громадяни яких не потребують віз для в’їзду на територію країн ЄС
та
• країн, громадяни яких потребують візи для в’їзду на територію країн ЄС

Вказані списки містяться у додатку №1 до Спільних консульських інструкцій, оприлюднених у даному виданні. Оскільки ми публікуємо текст Інструкцій без додатків (їх публікація перевантажила б дане видання) зазначимо, що обидва списки затверджені рішенням Ради ЄС у березні 2001 року (регуляція № 539/2001).

Список країн - нечленів ЄС, громадяни яких не потребують віз для візитів на територію ЄС включає в себе такі країни як США, Японія, Австралія, Нова Зеландія, Південна Корея, Сінгапур, Канада, Нова Зеландія, Малайзія, Ізраїль, Бруней. Велика група латиноамериканських країн, що є в даному списку, появою у ньому завдячують Іспанії та Португалії, яким при вступі до Шенгену було дозволено «втягти» з собою їхній власний безвізовий список: Аргентина, Бразилія, Чилі, Мексика, Венесуела, Болівія, Гондурас, Панама, Уругвай, Парагвай, Коста-Ріка, Гватемала, Нікарагуа, Сальвадор. Присутні у даному списку європейські країни, що не є членами ЄС: Швейцарія, Андорра, Ватикан, Монако, Сан-Маріно, Хорватія. Крім того, безвізові правила поширюються і на власників паспортів спеціальних адміністративних районів Китаю: Гонконгу і Макао.

На момент укладання списку (2001 рік) у ньому були присутні також країни, що тоді були кандидатами в ЄС, а нині є членами: Польща, Чеська Республіка, Словацька Республіка, Словенія, Литва, Латвія, Естонія, Угорщина, Румунія, Болгарія, Мальта та Кіпр. Загалом станом на 2001 рік цей «білий список» включав 43 країни та 2 території.

Поза списком знаходиться Норвегія та Ісландія, які, не будучи членами ЄС, входять до Шенгенської зони і громадяни якої користуються усіма відповідними привілеями, в тому числі й безвізових подорожей в межах ЄС.

Всі інші країни світу, в тому числі й Україна, відносяться до іншого списку – країн, громадяни який потребують візи для в’їзду на територію держав-членів ЄС. У цьому «чорному» списку – 131 країна та 3 території.

Критерії віднесення країн до «білого» безвізового списку не є надто чіткими, однак основні параметри виголошувались Єврокомісією кожного разу, коли приймалася нова редакція списків (починаючи від першого Шенгенського списку 1993 року), а також при ухваленні рішень щодо включення чи виключення тієї чи іншої країни до даного списку.

Зокрема у параграфі 5 преамбули регуляції Ради ЄС №539/2001 говориться, що рішення щодо тих третіх країн, громадяни яких потребують віз, а також тих, що користуються безвізовим режимом, зумовлюються зваженою оцінкою в кожному конкретному випадку з допомогою великої кількості критеріїв, які стосуються нелегальної міграції, безпекової політики, відносин Європейського Союзу з третіми країнами, враховуються також наслідки для регіональних відносин.

Основними параметрами, за якими оцінюється готовність тієї чи іншої країни до безвізового статусу, Євросоюз вважає політику в галузі міграції, включаючи протидію нелегальній міграції, співпрацю в галузі реадмісії, стан політико-правової та технічної упорядкованості кордонів та ефективність охорони кордонів по всьому периметру, політику запобігання транскордонній злочинності, стан національної паспортної системи включно з рівнем корумпованості паспортних служб, рівень співпраці між міграційними та прикордонними службами та міністерствами внутрішніх справ.

Крім того, безвізовий режим може бути встановлений з певною країною як засіб підтвердження особливого роду політичних відносин, наприклад у випадку, коли країну визнано офіційним кандидатом на вступ до ЄС. Саме цей фактор відіграв важливу роль при ухваленні рішення щодо включення до безвізового списку Румунії та Болгарії, після того, як Рада ЄС у Гельсінкі у грудні 1999 року визнала ці країни кандидатами і розпочала з ними переговори про вступ. В той же час статус кандидата зовсім не означає автоматичного надання країні безвізового режиму: такий режим не поширюється на Туреччину, яка також є кандидатом з 1999 року та на Македонію, що отримала цей статус у 2004 році.


Неприємною новиною, що стала очевидною для України ще наприкінці 90-х років став той факт, що відтоді при розширенні ЄС і Шенгенської зони припинено практику, відповідно до якої нові країни-члени могли поширювати свої безвізові списки на весь ЄС чи принаймні зберігати право на преференційний візовий режим для третіх країн. Ми вже згадували про подібну практику, яка дозволила свого часу Іспанії та Португалії свого часу домогтися безвізового статусу для латиноамериканських країн. Однак в процесі підготовки до членства постсоціалістичних країн Центрально-Східної Європи Євросоюзом було визначено, що віднині всі нові члени мають у повній мірі імплементувати Шенгенське право і мають повністю узгодити свою візову політики із стандартами, що на той момент існували в ЄС, включно із «чорним» та «білим» списками. Отже, наприклад, країни Вишеградської групи, а також Румунія та Болгарія, які мали угоди про безвізовий режим з Україною, мусили скасувати цей режим в процесі підготовки до членства в Європейському Союзі.


Уроки Румунії та Болгарії як країн, що отримали безвізовий режим у відносинах з ЄС
Визнання Болгарії та Румунії кандидатами до ЄС стало вагомим політичним фактором, що сприяв постановці до порядку денного питання про виключення цих країн із «чорного» списку країн, громадяни яких потребують візи для подорожей до Європейського Союзу.
Однак дане рішення Ради ЄС не стало автоматичною перепусткою цим південносхідним європейським країнам до «білого» безвізового списку ЄС.

І хоча Європарламент оперативно на початку 2000 року підтримав ініціативу щодо зняття візового режиму з Румунії та Болгарії, Єврокомісії та Раді ЄС знадобився понад рік для того, щоб ухвалити остаточне рішення. Рада ЄС на рівні міністрів юстиції та внутрішніх справ 30 листопада – 1 грудня 2000 року ухвалила позитивне для обох країн рішення, але до фактичного запровадження безвізового режиму минув ще один рік – з 1 січня 2002 року громадяни цих двох країн отримали право безвізового вїзду до країн Шенгенського простору.
Висновки Комісії з цього питання містяться в двох документах, і спираються на ретельний аналіз ситуації у відповідних країнах згідно критеріїв, згаданих вище.

Вказані документи складаються з аналізу за наступними параметрами:

1. Законодавча база та адміністративна практика на кордонах по усьому їх периметру, включаючи візову політику. Оцінено ефективність прикордонних служб, технічного і технологічного стану кордонів, застосування покарань щодо осіб та організацій, які займаються створенням можливостей для нелегальної міграції, насамперед до країн-членів ЄС. Вказано на ступінь відповідності румунського та болгарського візового списку візовому списку країн ЄС.

Проблема уніфікації візової політики. У документах, що аналізують ступінь готовності Румунії та Болгарії до безвізового режиму з ЄС, зазначено, що оскільки обидві країни ведуть переговори про членство в ЄС, то вони мають адаптувати свою візову політику до стандартів Євросоюзу. В той же час у даних країн не вимагалось запроваджувати візи до країн «чорного» списку негайно, як передумову для запровадження безвізового режиму з ЄС. Ця вимога висувалася лише у контексті набуття повного членства в ЄС. Обидві країни взяли на себе зобов’язання до набуття членства в ЄС запровадити візовий режим стосовно всіх країн, щодо яких Євросоюз застосовує такий режим. На практиці цей процес завершився лише з набуттям членства, коли в день формального вступу до ЄС 1 січня 2007 року Румунія запровадила візовий режим щодо громадян Молдови, а Болгарія – щодо громадян Сербії та Македонії.

Отже, хоча в процесі набуття безвізового статусу піддається аналізу ступінь відповідності візового списку країни стандартам ЄС, вимога повної адаптації європейських списків стає актуальною лише в момент набуття країною повного членства в ЄС. Таким чином можна передбачити, що під час обговорення перспектив безвізового режиму між Україною та ЄС Києву буде вказано на розходження між відповідними списками ЄС та України (Україна має безвізовий режим для громадян усіх, окрім Туркменистану, громадян країн СНД).

Якби уряд України керувалася виключно міркуваннями прискорення процесу європейської інтеграції, а суспільно безболісно сприймало усі прояви даного процесу, готовність до запровадження віз для громадян країн СНД була б логічним кроком. Однак в умовах, коли понад 70% закордонних подорожей здійснюється громадянами України саме в напрямку країн СНД і таку ж питому вагу мають візити з країн СНД у структурі відвідин України іноземними громадянами, такий крок не буде позитивно сприйнятий суспільством, а жоден уряд не візьме на себе відповідальність за такий непопулярний крок.

В той же час ані в рамках європейської політики сусідства, ані в межах візового діалогу ЄС не буде висувати Україні вимоги узгодження візових списків, тобто, цього не станеться в середньостроковій часовій перспективі.

Допоки Україна не підійде впритул до набуття членства в ЄС, Євросоюз не вимагатиме від Києва уніфікації візової політики.

Враховуючи можливі часові рамки такого розвитку подій, зміст та логіку запровадженого ЄС візового діалогу з Російською Федерацією, Молдовою, і, в перспективі, з державами Південного Кавказу, який також, як і в українському випадку, включає в себе довгострокову мету скасування візових режимів з цими країнами, можна передбачати, що інтерес України до набуття членства в ЄС не стане перешкодою для збереження безвізового режиму поїздок між Україною та державами СНД, можливо, за винятком країн Центральної Азії.

Значно більш актуальними для України, на нашу думку, мають стати інші аспекти аналізу готовності відповідних держав до запровадження безвізового режиму з боку ЄС.

Наприклад, технічні параметри паспортів, запроваджених Румунією та Болгарією, повністю відповідали стандартам безпеки Європейського Союзу.

Для України дана проблема залишається актуальною. Адже, незважаючи на певний прогрес і запровадження у великих містах сучасних систем друку паспортів, в Україні зберігається ситуація, коли паспортні служби видають закордонні паспорти різних стандартів. Наприклад, у більшості районних центрів і навіть у деяких обласних центрах громадянам досі (станом на початок 2007 року) видають закордонні паспорти архаїчного стандарту із вклеєною фотографією, тоді як у Києві така технологія відійшла в минуле ще у 2001 році. Така ситуація не лише підриває авторитет служб, відповідальних за видачу паспортів, але й може створити проблеми для власників таких паспортів, адже Європейський Союз не перший рік розглядає (і щоразу, на щастя для українців, відкладає) питання про припинення допуску на свою територію громадян, що мають паспорти із вклеєною фотокарткою.

Незрозумілою залишається ситуація із запровадженням паспортів нового покоління, початок випуску яких було проанонсовано ще наприкінці 2004 року, однак пізніше даний проект було згорнуто.

Важливим завданням для України, з урахуванням досвіду сусідніх країн, має стати посилення боротьби із зловживаннями у сфері видачі закордонних паспортів. Протягом останніх років в Україні у цій сфері досягнуто значного прогресу: практика масової видачі паспортів через туристичні агентства та інших посередників припинена. Однак, витіснений у підпілля ринок посередництва, що пропонує прискорену або полегшену для клієнта процедуру отримання паспорта, все ще існує. Така практика не виключає можливості випадків «купівлі» паспортів, випуску де-юре справжніх, легітимних, але де-факто фальшивих паспортів, які можуть засвідчувати певну особу під вигаданим ім’ям чи прізвищем.

Зарубіжні прикордонники і міграційні служби неодноразово затримували українських громадян, у яких при собі були декілька паспортів, наприклад, з різним написанням імені чи прізвища, або й загалом із різними прізвищами. Такі факти не додають авторитету національному паспорту і значно ускладнюють шлях України до безвізового режиму з ЄС, адже включення певної країни до «білого» безвізового списку засвідчує насамперед високий рівень довіри до національного паспорта (ідентифікаційної картки), і до органу, який відповідає за видачу даного документа.

Уряд України вже на даному етапі міг би розглянути питання про можливість запровадження, паралельно з паспортами, ідентифікаційних карток за європейським зразком, які б мали аналогічну юридичну силу, як і національний паспорт для виїзду за рубіж. Така практика була започаткована наприкінці 90-х років Румунією і Болгарією і, разом із запровадженням національного ідентифікаційного реєстру, сприяла адаптації їхніх паспортних систем до стандартів ЄС.

Наступним важливим аспектом аналізу досвіду Румунії та Болгарії є запровадження та застосування цими країнами адміністративних та кримінальних покарань за такі злочини як підробка документів (насамперед паспортів та ідентифікаційних карт), нелегальний перетин кордонів, і особливо, організація кримінального бізнесу із нелегального переправлення громадян на територію як даних країн, так і далі – в Євросоюз.

Крім того, від країн, що прагнуть стати у майбутньому членами ЄС, Брюссель вимагає ухвалення законодавства, яке б визнавало, що порушення іміграційного законодавства будь-якої країни ЄС вважається в цій країні порушенням її національного законодавства, і встановлюються аналогічні покарання. Це означає, що однією із вимог в процесі переговорів про безвізовий режим може стати вимога про притягнення до кримінальної чи адміністративної відповідальності тих громадян України (або громадян третіх країн, якщо вони перебувають на території України), які порушили міграційне законодавство країн-членів ЄС.

Іншим елементом забезпечення відповідальності держави, що користується безвізовим режимом, за своїх громадян є механізм репатріації: держава має організувати процес та самостійно оплачувати витрати, пов’язані із поверненням на свою територію громадян, які перебували або працювали на території країн-членів ЄС нелегально і були затримані. У доповідях стосовно Румунії та Болгарії аналізується наявність та ступінь серйозності проблем, з якими стикаються країни ЄС в процесі репатріації громадян цих країн на їхню батьківщину.
У сфері реадмісії, що також традиційно відноситься до безвізового «пакету», Україна досягла значного прогресу, і нині знаходиться попереду Румунії та Болгарії у відповідний період. Станом на 2000 рік Болгарія мала двосторонні угоди про реадмісію із 10 з 15-ти країнами-членами ЄС, а також з шістьома іншими країнами.

Здобутки України є системно більш завершеними. 27 жовтня 2007 року Україною парафована угода про реадмісію з Євросоюзом (одночасно з угодою про спрощення візового режиму), а у грудні аналогічна угода підписана з Російською Федерацією. Таким чином Україна впритул наблизилась до формування навколо себе «реадмісійного простору», що передбачає взаємну відповідальність держав регіону за повернення нелегальних мігрантів з третіх країн на батьківщину.

Фактично Україна в більшій мірі відповідає критеріям ЄС у сфері реадмісії, аніж Румунія та Болгарія у 2000 році, але з точки зору дипломатичного торгу має менший простір для маневру – адже деяким країнам Центрально-Східної Європи свого часу фактично вдавалося «обмінювати» угоду про реадмісію на угоду про безвізовий режим з ЄС. Україна ж використала цей інструмент з метою отримання лише спрощеного візового режиму.

Нині перед Україною, після завершення ратифікаційних процедур, стоїть завдання ефективної імплементації угод про реадмісію як з ЄС, так і з Росією. Оцінка успішності співпраці України та ЄС у даній сфері у контексті подальшого візового діалогу буде здійснюватися у практичній площині – наскільки ефективною буде реалізація підписаних угод.

Окремим пунктом оцінки стану готовності до безвізового режиму є ступінь готовності відповідних служб визначати відповідність подорожніх документів транзитних пасажирів вимогам країни-призначення, в даному разі, країни-члена ЄС. Україна, як Румунія та Болгарія, не впливає на міграційні правила ЄС та список необхідних для перетину кордону ЄС документів. Однак прикордонні та міграційні служби мають бути поінформовані про такі правила і бути готовими не допускати на свою територію громадян, які декларують мету як транзит до ЄС, однак при цьому не володіють документальними підставами для цього (наприклад, не мають діючої візи країна-члена ЄС).

Інфраструктура кордонів залишається проблемним питанням для України, на відміну від Румунії та Болгарії, які станом на 2000 рік мали загалом впорядкований кордон по усьому периметру.

Україна не зможе поставити питання про безвізовий режим у відносинах з ЄС допоки не завершиться процес делімітації та демаркації кордонів з Росією, Білоруссю та Молдовою, а також поки ці кордони не будуть оснащені достатньою кількістю сучасних пунктів пропуску із відповідними технічними засобами та ресурсним забезпеченням.

Протягом останніх років Україна покращила загальну ситуацію у цьому питанні: триває демаркаційний процес з Молдовою (ускладнений наявністю придністровської проблеми), розпочато переговори про демаркацію сухопутного кордону з Російською Федерацією, настійливо ставиться питання про демаркацію кордонів з Білоруссю. Втім цей процес є далеким від завершення.
Відкритий характер кордонів з пострадянськими країнами, через які на територію України потрапляє велика кількість нелегальних мігрантів з третіх країн, які у переважній більшості потім намагаються потрапити до ЄС, є найбільшим викликом прагненням України отримати від ЄС статус безвізової країни.

Обов’язковим елементом оцінки з боку ЄС готовності певної країни до безвізового режиму є аналіз заходів, до яких вдається відповідний уряд з метою роз’яснення своїм громадянам законних умов перебування та працевлаштування на території ЄС. Перехід до безвізового режиму тягне за собою значне збільшення поїздок громадян країн-сусідів до ЄС, отже зростання рівня поінформованості про реальні права і обов’язки відвідувачів сприяє уникненню небажаних наслідків, таких як перебільшення максимального терміну перебування (90 днів), нелегальна праця тощо, які, у випадку масовості, можуть поставити під сумнів доцільність застосування безвізового режиму до відповідної країни. В Румунії та Болгарії за сприяння урядів проводилися інформаційні кампанії, що роз’яснювали громадянами межі їхніх прав у контексті безвізового режиму. В Україні, з огляду на поточну ситуацію, більш актуальною була б кампанія, спрямована на роз’яснення легальних можливостей працевлаштування в окремих країнах Європейського Союзу.

***

Отже, основними рекомендаціями для уряду України з метою продовження візового діалогу з ЄС та скасування візового режиму в перспективі є наступне:

  • Продовжувати практику асиметричної візової політики, надаючи громадянам ЄС право безвізового в’їзду на територію України;
  • Перейти до єдиного, сучасного і технологічно захищеного стандарту закордонного паспорта громадянина України;
  • Активніше боротися з корупцією та тіньовим ринком послуг у сфері видачі закордонних паспортів;
  • Розглянути можливість запровадження ідентифікаційної картки європейського стандарту як документа, що дозволяє виїзд за кордон на рівні з паспортом;
  • На взаємній основі із РФ та Білоруссю перейти до практики перетину кордонів виключно за міжнародними стандартами паспортів та/або ідентифікаційних карток після їх запровадження;
  • Поступово запроваджувати європейські стандарти візової політики як в її технологічній, організаційній частині, та і в галузі консульської співпраці з відповідними службами європейських держав з метою спільної протидії допуску небажаних осіб;
  • Здійснювати заходи зі зміцнення довіри між Україною та країнами ЄС на рівні органів внутрішніх справ, органів безпеки, міграційних, консульських та прикордонних служб;
  • Внести зміни в законодавство з метою приведення системи покарань за сприяння нелегальній міграції та транскордонній злочинності у відповідність із нормами ЄС;
  • Завершити процес договірно-правового оформлення кордонів України по всьому периметру (делімітацію та демаркацію);
  • Покращувати прикордонний контроль, особливо з країнами СНД, розвивати інфраструктуру пунктів пропуску, використовуючи для цього інструменти, в тому числі й фінансові, Європейської політики сусідства;
  • Продовжувати співпрацю з ЄС у форматі Місії з надання допомоги у прикордонних питаннях Україні та Молдові;
  • Забезпечити ефективну імплементацію угод про реадмісію з ЄС та РФ, передбачити для цього необхідне бюджетне фінансування;
  • Своєчасно здійснювати репатріацію громадян України, які порушили правила міграційного законодавства ЄС і щодо яких було ухвалено рішення про депортацію;
  • Внести корективи в існуючу практику надання громадянства України на територіях іноземних держав, насамперед у придністровському регіоні Молдови;
  • Ширше застосовувати практику спільного контролю на міжнародних пропускних пунктах між Україною та усіма чотирма сусідніми країнами-членами ЄС;
  • Провадити інформаційні кампанії з метою роз’яснення громадянам України законних умов перебування та працевлаштування на території ЄС.